Богохульство — це не просто грубе слово чи необережний жарт. Це свідоме зневажливе ставлення до Бога, Його імені, святинь або того, що віруючі вважають священним. У трьох великих авраамічних релігіях — юдаїзмі, християнстві та ісламі — воно завжди вважалося тяжким гріхом, здатним порушити зв’язок людини з Творцем. Водночас правові наслідки цього вчинку разюче відрізнялися залежно від епохи: від негайного каменування до повної відсутності покарання в сучасних світських державах.
У перші століття нашої ери образа божественного сприймалася не як приватна думка, а як загроза всьому ладу спільноти. Сьогодні ж у більшості європейських країн, включно з Україною, чисте богохульство як таке не є кримінальним злочином. Покарання настає лише тоді, коли слова чи дії переростають у розпалювання ворожнечі чи пряму образу почуттів конкретних людей. Ця еволюція — від захисту честі Бога до захисту прав людини — і є однією з найцікавіших історій людської цивілізації.
Біблійні корені: каміння Левита та непрощенний гріх
У Старому Заповіті богохульство описане з лаконічною жорстокістю. У книзі Левит (24:10–16) розповідається про сина ізраїльтянки та єгиптянина, який під час сварки «похулив Ім’я» і прокляв. Його затримали, а потім вивели за табір і побили камінням за прямим наказом Господа. Закон вимагав, щоб свідки, які чули заборонені слова, першими кидали каміння. Це було не просто покарання — це був акт очищення спільноти від скверни, яка могла накликати біду на весь народ.
У Новому Заповіті тема звучить інакше, але не менш серйозно. Ісуса неодноразово звинувачували в богохульстві — спочатку за те, що Він прощав гріхи (що, на думку книжників, було прерогативою лише Бога), а потім за твердження, що Він Син Божий. Проте найважливіші слова Самого Ісуса стосуються іншого: «Всякий гріх і хула простяться людям, а хула на Духа не проститься» (Мт 12:31–32).
Контекст цих слів глибший, ніж здається на перший погляд. Фарисеї бачили, як Ісус зцілює силою Святого Духа, але свідомо приписували це дії князя бісівського. Це не був сумнів чи помилка — це було свідоме перекручення очевидного добра на зло. Багато богословів, зокрема Томá Аквінський, підкреслювали: богохульство стає смертним гріхом саме через намір — гординю чи гнів, а не через просте незнання. Хула на Святого Духа часто тлумачиться як остаточне, вперте відкидання благодаті, коли людина вже не здатна до покаяння.
Як різні традиції розуміють блюзнірство
У юдаїзмі богохульством вважали не лише пряму зневагу Бога, а й проголошення Його таємного імені, а також зневажливе ставлення до царя як Божого помазаника. Покарання було однаковим — смерть через побиття камінням, причому навіть для чужинців.
Християнство розширило поняття. Уже в перші століття Отці Церкви включали сюди будь-яке хибне твердження про Бога, часто ототожнюючи богохульство з єрессю. У Візантії за імператора Юстиніана за блюзнірські слова загрожувала смертна кара — бо такі вчинки, вважалося, накликають на країну землетруси, чуму та поразки у війнах.
В ісламі пряме відповідника християнському «богохульству» немає, проте зневага до Аллаха, Корану чи Пророка розглядається як тяжкий проступок. Покарання зазвичай залишається за державою, а не за самосудом, і в багатьох традиціях передбачена можливість каяття. Утім у низці сучасних країн, де шаріат має силу закону, за богохульство досі можуть призначити смертну кару.
Історія покарань: від палаючого язика до сибірського заслання
На Русі та в Російській імперії богохульство довго залишалося не лише гріхом, а й державним злочином. Церковні устави Володимира та Всеволода Мстиславича передавали такі справи під юрисдикцію єпископів. Соборне уложення 1649 року прямо наказувало «казнити, зжечь» за хулу на Бога.
За Петра I покарання стало особливо витонченим: за блюзнірство проти імені Божого та Святих Таїнств — спочатку пропалити язик розпеченим залізом, а потім відрубати голову. За зневагу Богородиці, святих чи православної віри — відсікання суглоба або смерть. За імператриць Єлизавети та Катерини II смертну кару замінили каторгою та засланням до Сибіру. Покарання посилювалося, якщо злочин скоювали в храмі при великому скупченні людей — бо образа ставала публічною і більш небезпечною для суспільного ладу.
Ці норми діяли на території, що нині входить до України, протягом століть. Вони формували уявлення про те, що слово проти святого — це не приватна справа, а загроза всьому ладу.
Богохульство в сучасній Україні: між свободою совісті та захистом почуттів
Україна — світська держава. Конституція та Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» гарантують свободу віросповідання. Прямого кримінального покарання саме за богохульство (тобто за образу Бога як таку) у Кримінальному кодексі немає.
Натомість діє стаття 161 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Покарання коливається від штрафів до позбавлення волі на строк до восьми років за обтяжуючих обставин.
Важливий нюанс: закон захищає не Бога, а людей — їхні почуття та рівність. Проста критична заява на кшталт «Я не вірю в Бога» чи навіть жорстка сатира на релігійні інституції зазвичай не підпадає під статтю, якщо не містить закликів до насильства чи систематичної образи конкретних віруючих. У 2024–2025 роках законодавство додатково посилювали в контексті протидії впливу релігійних структур, пов’язаних з агресором, та проявів антисемітизму.
Філософський конфлікт: чи може слово бути злочином?
Тут і пролягає головна лінія напруги сучасності. З одного боку — право людини вільно висловлювати думки, навіть якщо вони болісні для інших. З іншого — право віруючих не бути приниженими в найглибшій частині своєї ідентичності. Рада Європи неодноразово наголошувала: закони про богохульство в їхній класичній формі часто суперечать свободі вираження поглядів.
Приклади останніх років показують, наскільки тонкою є ця межа. Відкриття Олімпійських ігор 2024 року викликало обурення Вселенського Патріархату через сцени, які частина християн сприйняла як блюзнірство. У соціальних мережах регулярно спалахують скандали навколо мемів, де сакральні образи використовують у іронічному чи провокативному ключі. Деякі з них маскують прямі образи під «постіронію», і це лише загострює дискусію.
Для віруючої людини таке зображення — не просто картинка. Це вторгнення в простір, де зберігається найінтимніше: пам’ять про предків, надія на вічність, відчуття присутності Бога. Для іншої людини — це лише фарби та пікселі, інструмент сатири чи протесту. Обидві позиції щирі. І саме тому сучасне право намагається карати не за «образу Бога», а за конкретну шкоду живим людям — розпалювання ненависті чи систематичне приниження.
Цікаві факти про богохульство
- Єдиний гріх, який Ісус прямо назвав непрощенним, — це хула на Святого Духа. Багато отців Церкви тлумачили його не як одноразовий спалах, а як остаточне, свідоме відкидання благодаті, коли серце людини вже не здатне до покаяння.
- У Російській імперії покарання за богохульство в храмі було значно суворішим, ніж у публічному місці: каторжні роботи від 12 до 15 років проти 6–8 років. Публічність вважалася обтяжуючою обставиною.
- Остання офіційна страта за богохульство в Європі відбулася в Іспанії 1826 року. У Британії остання така кара датується 1697 роком.
- Сьогодні закони проти богохульства або образи релігійних почуттів діють приблизно в 32 країнах світу. У восьми з них — європейських, хоча більшість цих норм давно не застосовуються на практиці.
- Томá Аквінський чітко розрізняв богохульство від простого незнання: гріхом робить не помилкове твердження саме по собі, а свідомий намір через гординю чи злість.
- Навіть у 2025–2026 роках у TikTok та інших платформах з’являються меми з прихованими богохульськими фразами, які викликають хвилі обурення серед віруючих різних конфесій.
Ці факти нагадують: те, що сьогодні здається лише словами, століттями визначало долі людей і цілих держав.
Розуміння природи богохульства допомагає краще орієнтуватися в сучасному світі, де релігійні почуття залишаються потужною силою, а право на вільне слово — однією з найвищих цінностей. Межа між ними не статична. Вона щоразу прокладається заново — у судах, у публічних дискусіях і в особистих рішеннях кожного, хто тримає в руках слово.