Важкий пергаментний фоліант, створений на Волині понад чотири з половиною століття тому, досі зберігає силу, здатну об’єднувати минуле й сьогодення. Його 482 аркуші, списані чітким уставом і оздоблені золотом та яскравими фарбами, містять не лише канонічні тексти чотирьох Євангелій. Вони донесли до нас голос живої староукраїнської мови, якою вперше заговорили про найсвятіше з простим людом. Роботу над рукописом розпочали 15 серпня 1556 року в Дворецькому монастирі поблизу Заслава, а завершили 29 серпня 1561 року в Пересопницькому монастирі Різдва Богородиці. Саме тому книга отримала назву Пересопницьке Євангеліє — національна святиня, на якій присягають президенти незалежної України.
Цей рукописний кодекс став першим відомим повним перекладом канонічного Євангелія староукраїнською літературно-писемною мовою. Він з’явився в епоху, коли Реформація ширила ідеї доступності Святого Письма народними мовами, а українська православна еліта шукала способи зберегти віру й ідентичність у складних умовах Польсько-Литовської держави. Княгиня Анастасія Юріївна Заславська-Гольшанська (у чернецтві Параскева) та її зять і донька — князі Іван Федорович і Євдокія Чорторийські — стали меценатами проєкту. Вони забезпечили кошти, умови та захист для ченців, які взялися за велетенську працю.
Від Дворця до Пересопниці: п’ять років подвижницької праці
Робота почалася в спокійніших умовах Дворецького монастиря князів Заславських при церкві Святої Трійці. За перший рік переписали Євангеліє від Матвія та першу половину від Марка. Потім настала перерва — можливо, через зміну обставин або переїзд ключових учасників. Відновили працю вже в Пересопниці, де Григорій став архімандритом місцевого монастиря. Тут дописали решту Марка, повністю створили Луку й Івана, додали передмови Феофілакта Болгарського, короткі змісти глав (аргументи), місяцеслов та післямову з точними датами й іменами.
Така детальна фіксація обставин створення — рідкісна для тогочасних рукописів. Вона дозволяє сучасним дослідникам точно реконструювати процес і навіть бачити зміну почерків: основний текст писав Михайло Василевич, а в другій частині долучився ще один писар. Переклад і редагування тексту належали архімандриту Григорію. Саме він обирав варіанти слів, щоб «проста мова» була зрозумілою «люду християнському посполитому», як зазначено в самій книзі.
Хто стояв за шедевром: перекладач, писець і меценати
Архімандрит Григорій — центральна постать проєкту. Він не лише керував роботою, а й здійснював переклад та редакторську правку. Михайло Василевич, син протопопа з Сянока, став головним писарем і, ймовірно, співперекладачем. Його почерк — зразок високої каліграфічної майстерності волинської школи. Деякі дослідники вважають, що мініатюри та орнаменти могли виконати інший майстер, можливо Федуско зі Самбора або місцевий художник, пов’язаний із двором Чорторийських.
Княгиня Анастасія Заславська-Гольшанська виступила не просто замовницею. Після смерті чоловіка вона прийняла чернечий постриг і активно підтримувала православну культуру. Її родина володіла землями, на яких розташовувалися обидва монастирі. Це був свідомий культурний вибір: у часи, коли польська та латинська мови домінували в освіті й адміністрації, а Реформація пропонувала власні переклади Біблії, українська православна еліта створювала свій варіант — красивий, доступний і глибоко вкорінений у місцеву традицію.
Пергамент, золото й український колорит: художній світ рукопису
Пересопницьке Євангеліє — це не лише текст. Це справжній витвір мистецтва волинської рукописної школи XVI століття. 482 пергаментні аркуші форматом 380 × 240 мм утворюють кодекс вагою близько 9,3 кілограма. Пергамент, імовірно місцевого виробництва, відрізняється високою якістю — міцний, з мінімальною кількістю дефектів. Основний текст написано пізнім уставом чорним чорнилом, рубрики та акценти — кіновар’ю (яскраво-червоною фарбою).
Оздоблення поєднує ренесансні впливи з українськими народними мотивами. Кожне Євангеліє відкривається мініатюрою відповідного євангеліста — традиційна іконографія (Матвій з ангелом, Марко з левом, Лука з тельцем, Іван з орлом), але виконана з ренесансною свободою композиції, пейзажними елементами та архітектурними мотивами на тлі. Заставки, ініціали та кінцівки рясніють золотом, акантовими листками, квітковими гірляндами та яскравими фарбами. Орнаментальні рамки на полях створюють враження дорогої тканини або саду, що оточує священний текст.
Така розкіш не була лише прикрасою. Вона підкреслювала цінність слова, робила книгу об’єктом благоговіння й водночас — престижним дарунком для храму. Стиль свідчить про обізнаність майстрів із західноєвропейським мистецтвом, ймовірно через контакти з польськими та литовськими дворами, але водночас зберігає глибоку візантійсько-українську іконографічну традицію.
Мова, що стала близькою до серця: лінгвістичний прорив XVI століття
Найважливіша особливість Пересопницького Євангелія — переклад «простою мовою», тобто староукраїнською літературно-писемною мовою того часу. Це був свідомий крок назустріч простому читачеві чи слухачу. У тексті з’являються слова, близькі до живої народної лексики: «хлопче», «село», «клуня», «стодола», «зродило», «дяковал», «нехай».
На полях і в тексті вміщено 89 глос (пояснень) у Євангелії від Луки, 30 — від Івана, менше в інших. Наприклад, «чресла» пояснюється як «стегна», «бдѣти» — «не спати», «стрѣху» — «дах». Глоси виконували роль словника, допомагаючи зрозуміти архаїчні або церковнослов’янські вирази. Водночас перекладачі зберігали грецькі та слов’янські терміни там, де вони несли важливе богословське навантаження, додаючи українські відповідники поруч.
Фонетика й морфологія рукопису демонструють виразні українські риси: рефлекси ятя, перехід о, е в і в новозакритих складах, характерні закінчення. Синтаксис ближчий до живої мови, ніж до традиційного церковнослов’янського. Дослідники відзначають помірковану, але послідовну українізацію тексту — баланс між шануванням оригіналу й турботою про зрозумілість. Це зробило Пересопницьке Євангеліє унікальним джерелом для вивчення історії української літературної мови XVI століття.
Довгий шлях крізь бурі століть
Після завершення книга залишилася в Пересопницькому монастирі. У 1630 році монастир перейшов до Клеванської єзуїтської колегії, будівлі розібрали. Подальша доля рукопису до 1701 року частково втрачена. 17 квітня 1701 року гетьман Іван Мазепа, великий шанувальник старовини, відновив оправу й подарував Євангеліє Переяславському кафедральному собору. На першій сторінці зберігся його дарчий напис.
У XIX столітті рукопис опинився в Переяславській, а згодом Полтавській духовній семінарії. Його вивчали Йосип Бодянський, з ним ознайомився Тарас Шевченко. Після революційних потрясінь та Другої світової війни (під час якої книгу евакуювали) Пересопницьке Євангеліє потрапило до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, де зберігається й сьогодні під спеціальним шифром.
Символ державності: присяга президентів на Пересопницькому Євангелії
З 1991 року Пересопницьке Євангеліє стало невід’ємною частиною церемонії інавгурації Президента України. Леонід Кравчук започаткував традицію, коли книга лежала поряд із Конституцією та Актом проголошення незалежності. Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Петро Порошенко та Володимир Зеленський присягали, поклавши руку на цю стародавню книгу. Для одних вона була відкритою, для інших — закритою (щоб не пошкодити сторінки). Дехто цілував її після присяги.
Цей ритуал має глибокий символічний зміст. Президент присягає не лише на Основному Законі сучасної держави, а й на книзі, що втілює історичну тяглість української духовності, мови та культури — від волинських князів і ченців XVI століття до сьогодення. Пересопницьке Євангеліє стало містком між релігійною традицією та державною ідентичністю.
Цікаві факти про Пересопницьке Євангеліє
- Точні дати створення зафіксовані в самій книзі: початок — 15 серпня 1556 року (день Успіння Богородиці за старим стилем), завершення — 29 серпня 1561 року.
- Вага рукопису з оправою — близько 9,3 кг. Це один із найважчих збережених українських пергаментних кодексів XVI століття.
- У Євангелії від Луки найбільше глос — 89 пояснень слів. Вони виконували роль своєрідного словника для читача того часу.
- Гетьман Іван Мазепа не лише подарував книгу Переяславському собору, а й, імовірно, замовив нову розкішну оправу з зеленого оксамиту та срібними елементами.
- Мініатюри поєднують традиційну візантійську іконографію євангелістів із ренесансними орнаментами — акантовими листками, золотими філігранями та пейзажними елементами.
- Тарас Шевченко бачив рукопис під час своїх археологічних мандрівок і згадував його в нотатках.
- Усі президенти незалежної України (від Кравчука до Зеленського) так чи інакше торкалися Пересопницького Євангелія під час інавгураційної присяги.
- Пергамент для книги, ймовірно, виготовили на Волині — місцеві майстри славилися якістю матеріалу в XVI столітті.
- Рукопис містить не лише Євангелія, а й передмови Феофілакта Болгарського, місяцеслов, літургійні вказівки та оригінальну післямову переписувачів.
- У 2000 році Укрпошта випустила поштову марку «Пересопницька Євангелія, 16 ст.» — одну з перших, присвячених українській книжковій спадщині.
Спадщина, що продовжує жити
Пересопницьке Євангеліє залишається невичерпним джерелом для лінгвістів, мистецтвознавців, істориків та богословів. Воно демонструє, як у XVI столітті українська культура вже була здатна створювати високохудожні, технологічно складні та духовно глибокі твори рідною мовою. Глоси й лексичні вибори перекладачів показують живий процес формування літературної норми задовго до XIX століття.
Сьогодні оригінал зберігається в спеціальних умовах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Факсимільні видання та цифрові копії роблять його доступним для дослідників усього світу. А для мільйонів українців ця книга — живий символ того, що українська мова, культура й духовність мають глибоке коріння, здатне витримати будь-які бурі історії.
Кожна сторінка Пересопницького Євангелія — це свідчення віри, майстерності та любові до рідного слова. І коли президент кладе руку на її палітурку, він торкається не лише стародавнього пергаменту, а й тисячолітньої тяглості українського духу.